Ната Ипатий. Львов. Дождь

Львов. Дождь.

по-русски:

... тот единственно возможный только во Львове шепчущий дождь, падающий в глубокие колодцы темных итальянских двориков, сползающий по цветным стеклышкам витражей, за которыми ничего не видно, он умывает белесое лицо божественной Дианы на Рынке, расчесывает рыжую шерсть львовских псов, всегда деловито бегущих сами себе зная куда, тот дождь, разбивающийся мириадами мелких капель на острых лезвиях трамвайных рельсов и превращающий мостовую в холодную мокрую кожу громадной рептилии. Тот дождь, который убаюкивает и проваливает сознание в безымянные бездны, дождь, останавливающий время на ажурных циферблатах, тот львовский вечный дождь, пахнущий мокрым железом фигурных оград в парках, засыпанных старой листвой, землей в горшках с цветами, выставленными на балкон, котами и подъездами, ржавой бляхой крыш, проводами и телеантеннами, воркованием голубей, схоронившихся на чердаке, пахнет свежевыстиранными постелями, вывешенными сушиться, забытыми на веревках и выстиранными вот уже во второй раз, пахнет изразцами на кухне, где варят на зиму варенье, приоткрытым окном, теплым пледом и шерстяными носками, книжками от "Кальварии", свежими газетами, пуховыми подушками, сушеной лавандой в черных шкафах с потрескавшимся лаком, антиквариатом, мелочами и мещанством, медными подсвечниками и бархатными скатертями, фарфором, бледным фаянсом, цикорием, ванилью, корицей, гвоздикой, цитроном и только что смолотым кофе из отворенных дверей кофейни на первом этаже...



по-львовски:



... той єдино можливий тільки у Львові, шепітливий, цяпотливий дощ, котрий падає у глибокі колодязі темних двориків, котиться кольоровими шибками таємничих вітражів, за якими нічого не видно, вмиває порожньооке обличчя божественної Діани на Ринку, розчісує руду шерсть львівських псів, котрі заклопотано біжать у справах, самі собі знаючи куди, той дощ, котрий розбивається міріадами дрібних крапель на гострих лезах трамвайних рейок і перетворює бруківку на холодну мокру шкіру велетенської рептилії. Той дощ, котрий заколисує і провалює свідомість у безодні, що не мають імен, дощ, котрий зупиняє час на ажурних циферблатах, той львівський вічний дощ, котрий пахне мокрим залізом фігурних огорож у парках зі старим листям, пахне землею у горщиках із вазонами, виставленими на балкон, пахне котами і під'їздами, іржавою бляхою дахів, дротами і телеантенами, туркотінням голубів, що поховалися у піддашшях, пахне свіжовипраною постіллю, вивішеною сушитися, забутою на шнурках і випраною от уже вдруге, пахне кахлями на кухні, де варять на зиму мармуляду, пахне привідчиненим вікном, теплим коцом і вовняними шкарпетками, книжками від "Кальварії", свіжими газетами, пуховими подушками, сушеною лавандою у чорних шафах, потрісканим лаком, антикваріатом, дрібницями і міщанством, мідними підсвічниками і оксамитовими обрусами, порцеляною, блідим фаянсом, цикорієм, ваніллю, цинамоном, гвоздикою, цитриною і щойно змеленою кавою із розчинених дверей кав'ярні на першому поверсі...


Наталья Ипатий.