Ната Ипатий. ПовIя

Повiя

Прокинулася і все згадала. Прокинулася і відчула себе молюском без мушлі. Поруч хтось дихав. Хтось обіймав мене, наче здобич. Так ліниво і байдуже, наче здобич легку. Десь було холодне вікно без фіранок і штор. Десь пройшов сірий дощ. Десь падали яблука. Я дивилася в стелю і здавалася собі мертвою. З мене зірвали шкіру і кинули у фужер з «Кривавою Мері». Я лежала собі на дні, спресована товщами томатного соку. І чужі руки на плетиві голих нервів мого тіла, колючі, пекучі і жалкі.

Не вдруге і не втретє, але чомусь завжди як в перше. Заплющую прозорі повіки і, шаленіючи від болю, цілую в губи істоту поруч. І все починається знову. Дотики. Стиски. Опіки. Дотики. Нерви тріскають, наче електричні дроти у дику грозу і нитками розходяться у густому томаті. Губи стають місивом. З мене обдирають тіло. Тканина за тканиною. І болю більше немає. Я засинаю від утоми. Прокидаюся, все пригадую. І все починається знову.

А потім від мене відшарують останній м’яз і залишиться тільки душа у бульбашці повітря. Вона лусне в його колючих долонях, і я розтечуся у мішанині чавлених помідорів і власної крові. Буду піщинками сповзати по скляних стінках і під ранок буду просто осадом на дні фужера.

Прокинуся і усвідомлю світанок крізь затерплі шибки. Томат рідшає. Збираю свій одяг, помаджу губи фатально-червоним, беру цигарку і сідаю поруч з істотою, котра спить. Як добре, що я не мушу робити йому каву, подавати до ліжка, будити, усміхатися, цілувати, затягувати йому краватку. І мені навіть нічого такого не хочеться. Томат стікає в паркетні щілини. Я тиняюся квартирою по кісточки у червоному соку, чалапаю розмоклими мештами і струшую попіл на криваву гладінь.

Потім я ще посиджу у чорному фотелі, закинувши ногу на ногу. Подивлюся з вікна у прозорий парк. Подумаю про зиму і про сніг, і про свою облізлу кролячу шубку. Ну і звичайно ж про гроші. Але будити істоту, що спить, я не буду. Кину недопалок з відбитком червоних губ і піду, залишивши йому лише чорну рукавичку із крихітною діркою на мізинці. І зовсім не напам’ять, а просто тому, що не могла знайти. А він ніколи не здогадається мене шукати, аби її повернути.

Він зробить ремонт. Замінить забризкані кров’ю шпалери на інші, в ніжно-бліді квіточки і напуцує паркети. Так що ніхто ніколи не здогадається про «Криваву Мері» тут, по самі вінця, майже під стелю.

А я знову прокинуся і все згадаю.


Наталка Iпатiй.